Історія про пана Базіліо та тих, хто поруч

На війні є головне завдання - перемогти ворога на полі бою. Однією зі складових цієї боротьби є підтримка один одного, попри важкі випробування та жорстокість часу. Запит на емпатію сьогодні став чи найголовнішим маркером людяності у суспільстві, і відгукнутися насправді може кожен, бо поміч потрібна напрочуд різноманітна.

Вистояти буде легше, якщо хтось запропонує «підтягнути» з математики сусідську дитину-переселенця, а старшій пані донести продукти з ринку, бо її син у війську. Організувати майстер-клас для воїнів на реабілітації чи віддати порожню батьківську хату для тих, хто втратив дім.

І така підтримка може бути, на перший погляд, й не такою очевидною, але від цього не менш теплою та дієвою. Наприклад, ми точно почуватимемося більш солідарними, якщо не заперечуватиме, щоб орендарі заїхали з котиком, якого не кинули біля під’їзду, рятуючись від обстрілів. Або прихистимо тварину, щоб її власник на фронті не переживав про долю улюбленця. Чи просто не пошкодуємо власних сил, часу та ресурсів на тварин, які страждають від війни, але не можуть навіть попросити про допомогу.

Неважливих дій не буває — добро завжди змінює світ і нас. Про це — в історії переселенців Ветрових з Донецька.

Дік

Колись все навколо мало сенс, бо мало колір та рух.

Я міг дивитися на руки хазяйки, яка різала м’ясо на столі під грушею в нашому саду. І класти свою голову їй на коліна — ну хто ж втримається, щоб не дати такому лагідному псу малесенький шматочок! Вона казала: Дік, бери! І кидала трошки м’яса. Та хіба ж я дикий, але Дік так Дік, їй видніше...

А ще я бачив великого кане-корсо, якого щодня водив по нашій вулиці чоловік. Мені вони подобалися обидва — пес та його людина. Вони завжди йшли, не поспішаючи, такі красиві та схожі один на одного. Потім бачив, як чужі люди у білих халатах приходили в нашу хату, і більше не бачив, щоб моя хазяйка виходила до мене на двір, хоча відчував, що вона є всередині.

Але чогось я не побачив, як хтось вдарив мене по голові, коли я просто шукав їжу, бо в моїй мисці було порожньо. Я ж не знав, що руки можуть не тільки чухати за вушком чи давати смачненьке. Вони можуть й інше...

Рани з часом загоїлися. Але більше я вже нічого не бачив...

 Олена

Влітку 2014 році бухгалтерка Олена Ветрова разом з родиною виїхала з Донецька на дачу під Харків. Звісно, на якихось два тижні. Звісно, майже без речей. Звісно, без планів про переїзди в чужі міста та навіть країни. 

Але два роки судилося їм бути бездомними мандрівниками, які мали усвідомити, що почався інший етап життя. І розпочати його усі разом: разом з ними в одній переносці в це нове життя в’їхали два собачих переселенці - немолоді той-тер'єри. 

«Тільки у 2016 році ми оселилися під Києвом. Спочатку орендували квартиру, потім купили своє житло в цьому ж ЖК. Якийсь час я вірила, що ми обов’язково повернемося додому. Зараз навіть про дачу в Ізюмському районі, якої вже немає, не згадуємо», - каже вона, вкладаючи в кілька речень кілька років свого життя. 

Більше вона розповідає не про себе. Стається так, що люди отримують чи в подарунок, чи як покарання, таку життєву оптику — бачити навколо те, про що інші навіть не здогадуються. Коли ти просто йдеш в магазин, а приносиш звідти ледь живе кошеня, яке «не бачили» до тебе сотні людей. Або знаєш не тільки клички усіх собак, яких колись підкинули у двір, а й дати їхньої вакцинації, і, на жаль, зміну охоронців, яких вони дратують. Цю оптику не можна змінити, переїхавши кудись, змінивши професію, соціальний чи матеріальний статус. І хоча вона не додає до твого життя ні спокою, ні радості, але, як не крути, додає світла та тепла навколо.

 «Тут є гарна зоозахисна організація, якій ми, як могли, допомагали: скидалися грошима на стерилізацію та лікування, перетримували тваринок, яким шукали дім. До великої війни встигли відправити з нашого двору двох песиків до Німеччини. Їх підкинули у двір ЖК ще малими, вони виросли з дітьми, їх усі знали. Але не усі любили — так зазвичай буває. Одного з них сильно побив охоронець, ми його забрали на лікування, вакцинували, чипували та знайшли дім за кордоном, - розповідає Олена. - Один з цих песиків паралізував роботу аеропорту Франкфурта-на Майні, коли втік прямо перед польотом. Але все закінчилося добре — ми якийсь час потім отримували фото від нових власників. Він потрапив в родину фермерів з дітками. Собаці зробили карету, яку прив’язували до дитячих велосипедів — ну як не радіти такому «королю», в якого є власна карета та обійстя в Європі! А від другого, якого ми лікували після побиття, ми якось отримали привіт прям з круїзного лайнера, на якому він відпочивав разом з новими власниками!» 

Пані Олена каже про різницю між словом «відповідальність» і «забаганка». Саме ці слова характеризують ставлення до тварин в цивілізованому світі й там, де звикли казати «це ж просто тварина». І зізнається, що навіть прилаштування тварин у «добрі руки» часто не викликає у неї почуття справжньої радості — бо насправді, все тільки починається. Попереду у кожного випробування на відповідальність та людяність: піклування про тварин потребує сил, часу, коштів, на що не всі і не завжди готові. 

Циклоп

Коли ти не бачиш, звуки стають гучнішими, запахи сильнішими, а дотики страшнішими. Але, здається, гучні вибухи тієї весни я почав чути не тільки через цю особливість. Вони ставали гучнішими, наближалися щодня, щогодини, щомиті та лякали до нестями.

Люди навколо казали, що по мені можна передбачати обстріл. Я першим, плутаючись під їхніми ногами, летів у підвал, який чомусь стали називати сховищем. Досі відчуваю ці звуки всім тілом: вони змушують тремтіти кожною клітиною, панікувати та намагатися сховатися.

А потім я знайшов цікаве товариство: люди пахли порохом та вогнищем, чухали, підгодовували та звали Циклопом. Цікаво, що це означає, але Циклоп так Циклоп — їм видніше.

А раптом я впав. Кілька секунд я летів, немов пір’їнка. Подумав, то, може, вже туди — на Райдугу? Але хлюпнувся у жижу, де пролежав, поки на мій голос не спустилися люди і не витягли. Циклоп зовсім поганий, казали вони, геть сліпий.

А потім й вони поїхали...

Олександр

Звісно, Олена бачила великого чорного собаку, який час від часу прибігав в пошуках їжі у двір ЖК. Підгодовувала, часто опускала руки на його мохнату голову, на якій були шрами - щоб погладити та заспокоїти. Він був обережним, слухав, підіймаючи свої помутнілі очі вгору — наче питав: ти хто? 

«Ми з чоловіком Олександром гуляли зі своїм тойчиком, якого ми взяли собі після смерті наших стареньких. І я побачила, як пес переходив дорогу. У мене серце зайшлося: самотній собака йде поміж машин, яких він не бачить. А вони ж, мабуть, вважають, що він їх бачить! Поки він перейшов ту дорогу, я думала, посивію, - каже Олена. - Чоловік підтримав мене. У вересні буде два роки, як ми гуляємо з двома песиками. Маленьким і дуже великим». 

Якби хтось хотів написати історію про щасливі подружні стосунки, варто б було просто переказати той діалог Олександра та Олени. Рідна душа — це коли не треба довго пояснювати, чому ти маєш запросити до себе бездомного собаку, який йде на зустріч своєї смерті поміж машин... 

Базіліо

Я не знаю, чи купали вас колись у ванні, але я вам скажу — це щось! Тепла вода (Боже, я гадки не мав, що вода буває теплою), такий дивний запах, наче ти заблукав на клумбі з трояндами, і чотири руки — жмакають і жмакають твоє хутро! Але примус мити ноги щоразу після прогулянки — це вже занадто.

Спочатку я вирішив, що мене просто взяли в полон: завели у якесь приміщення, де всюди стіни, випускають на повідці рівно три рази на день. Але годують — це з приємного. В мене тут є два власних місця — у залі та спальні. Там тепло і все знайоме. Хоча, коли я радію, що мене ведуть гуляти, все одно навколо постійно щось падає — не розумію, нащо їм стільки зайвих предметів у такому маленькому приміщенні! А ще з нами, здається, живе ще щось на кшталт пса, але я не впевнений. Хіба що вони його годували не так добре, як мене, то й воно не виросло. З цим я не спілкуюсь, у нас нейтральні стосунки — територію поділили, хоча я вважаю, що йому й шухляди було досить.

Ще з поганого, вони водили мене до лікаря. Бо я трохи (не трохи) тяг повідець, коли чув, що поруч прекрасна пані. Навіть якщо я її не бачу, невже не можна взяти участь? Тепер я чомусь все рідше про це думаю - старію, мабуть.

А ще вони звуть мене Базіліо. Звучить дуже красиво, по-іноземному. А те, що так звали якогось кота, мабуть, не правда. Принаймні тій породній дамі, яка про це мені на прогулянці натякала, я порвав морду. Базіліо так Базіліо, їм видніше...

Родина

Олена каже, що у Базіліо ПТСР — коли над ЖК збивають шахеди, він починає бігати по квартирі, тремтіти і проситися на ручки. А щоб його цокання по підлозі не було таким гучним, вони вдягають йому на ніч шкарпетки. 

«А ще ми з чоловіком плануємо з’їздити до сина, який давно живе за кордоном. Передивилися кілька пансіонів, де могли б взяти Базіліо на перетримку — на той час, поки нас не буде. Начебто умови гарні й власниця нам сподобалася, - каже Олена. - Але як подумаю, що він сприйме це так, наче ми його кинули, стає погано». 

Базіліо любить ходити на повідці. Це, каже Олена, дає йому відчуття захищеності та передбачуваності. Попри те, що він доволі непогано орієнтується, внутрішній навігатор інколи дає збій — він може натикатися на предмети. Тому у квартирі вони навіть зайвий раз нічого не переставляють. Це теж — один з пунктів, про який подружжя думає, коли йдеться про перетримку. Базіліо доведеться прокладати у своїй голові новий маршрут — у місці тимчасового проживання та прогулянок. 

Олена каже, що їй пощастило: вона не бачила серед своїх друзів та знайомих прикладів зради. Навпаки, чула історії, коли люди під час евакуації тягли з собою переноски зі своїми улюбленцями. Бо рятували усю свою родину. 

«Людям навіть у важкі часи простіше — вони можуть щось зробити самі, когось попросити про допомогу. А тварини не можуть», - каже вона, коли щодня, вигулюючи своїх двох собак, годує тих, хто поруч.

Прихований біль війни

 * За результатами дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», кількість собак і котів з початком повномасштабної війни у притулках зросла на 60%. У прифронтових населених пунктах — на 100%. Більшість тварин, які потрапляють у притулок у час війни – це домашні тварини, покинуті господарями при евакуації. 

* Згідно з дослідженнями UAnimals і Dim.Ria, яке провели в жовтні 2023 року, в Україні лише 22% від наявних на ринку квартир здають людям із домашніми тваринами. 

* За інформацією від пресслужби Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів, тільки під через підрив росіянами Каховської ГЕС 160 тисяч птахів та понад 20 тисяч диких тварин опинилися під загрозою загибелі. Понад 220 тварин загинули в цей час у парку «Казкова діброва» в Новій Каховці. Тварини були в клітках. Статистики про смерть домашніх тварин не існує. 

* Серед тварин, яких різні волонтерські групи вже понад три роки евакуюють з зони бойових дій, є не тільки собаки та коти. На більш безпечну територію вивозили акваріумних рибок, декоративних та свійських птахів, тхорів, хом’яків, кіз, корів, коней, віслюків, косуль, ведмедів та хижаків.

 Кожне життя важливе

* Друзі, завдяки Вашій допомозі, було куплено та доставлено до Мирнограда та Покровська 1100 кг сухого корму для тварин, який був розділений між людьми, які залишилися та опікуються бездомними та кинутими! Також було нагодовано багато тварин, я щодня, поки там була, об'їжджала місто, годувала скрізь, де зустрічала хвостів. Люди, величезна Вам подяка та низький уклін, я вдячна вам за кожну копієчку, яку ви пожертвували для цих тварин! (Світлана Остапкова, волонтерка. Мирноград).

* Завтра евакуаційна машина має знову забрати 15 тварин з Купʼянська Харківщини та привезти до мене в Луцьк! Це буде вже 124 тварини, яких я прийняла лише з початку цього року. Тварини в мене не зникають безслідно - історія кожної є на сторінці. Ворог підходить до міста, люди втікають. Це може бути останній рейс... (Вероніка-Соломія Цибульска, волонтерка, Луцьк)

* Котика Пломбіра знайшли травмованим під завалами після обстрілу в Торецьку. В нього була повністю розтрощена передня та задня лапки. За допомогою в його порятунку звернулися жінки, які в умовах наступу на місто надали Пломбірчику першу допомогу. Ми евакуювали його з Торецька о другій ночі та невідкладно надали йому першу допомогу, бо в ранах уже завелися опариші, почався некроз. Близько 1,5 тижня Пломбір був у критичному стані. Після стабілізації стану 2 травмовані лапки довелося частково ампутувати. Його історія дуже вразила жінку Христину з Торецька, яка зараз мешкає в Києві. 

«Ми не планували всиновлювати котика, але я побачила відео про Пломбіра та плакала всю ніч. Я кілька днів думала тільки про нього та врешті сказала рідним «давайте візьмемо» – вони мене підтримали, - зізнається Христина. - Неможливо було уявити, що після того, що він переніс, він досі у притулку, без сімʼї. Хочеться постійно бути з ним і дати зрозуміти, що найстрашніше вже позаду, та ми будемо його тільки любити». (Порятунок тварин Харків / Animal rescue Kharkiv).

Єлізавета Гончарова