Як потужна організація з Донбасу евакує та створює заклади для проживання маломобільних людей, - ФОТО

У кожного з тих, хто зараз живе у закладах, що створили та обладнали працівники БФ «Схід СОС», до війни було звичайне життя: щасливе чи не дуже, заможне, а можливо, бідне. Але вони жили в оточенні рідні чи сусідів у звичних для себе умовах, де протягом життя змогли підлаштувати все під свої потреби. І не завжди особливо напружували собою громаду чи державу, бо якось справлялися... 

Але обстріли, руйнування житла, поранення чи загострення хвороб, вимушена евакуація, смерть близьких чи відверта їхня зрада зробила цих жінок та чоловіків заручниками війни... і того, що раніше вони якось справлялися. Бо так вже сталося, що люди, котрі з різних причин не можуть обслуговувати себе без підтримки інших, але не потребують госпіталізації, досі залишаються певною «білою плямою» для усіх державних інституцій, бо до переміщення не перебували у спеціальних закладах і не потребували системної підтримки. А після евакуації знайти для них варіанти житла, в якому вони б почувалися комфортно — завдання з багатьма зірочками. І попри певні кроки держави, левову частку роботи досі доводиться виконувати громадському суспільству за підтримки міжнародних донорів. 

Вони не баласт, а наша культурна спадщина 

Пані Ольга Жидкова виїхала з рідної Луганщини разом з мамою і трьома кішками. Взяла найдорожче, сумно жартує жінка. І емоційно розповідає, що, на жаль, багато старих людей настільки тримаються за нажите роками, що викреслюють зі списку цінностей власне життя. 

«З початком повномасштабного вторгнення я керувала Штабом видання гуманітарної допомоги від «Схід СОС» у Сєверодонецьку. Автівки привозили нам допомогу, а назад на них вивозили людей. Дуже часто — маломобільних, які до евакуаційних автобусів самі й не дійшли б, - згадує жінка події дворічної давнини. - Бувало, що заздалегідь запланована евакуація за замовленням так і не відбувалася — люди помирали під час обстрілів від поранень, інсультів та інфарктів. Бо майже усі тягнули з від’їздом, як то кажуть «до останнього». Бо таким людям важко навіть уявити, як вони зможуть жити у чужих стінах серед чужих людей».

Пані Ольга поміж спогадами розповідає, що нещодавно спекла кекси. Звичайні домашні кекси, якими захотілося поділитися з мешканцями одного з таких центрів, які відкрили на Франківщині за допомогою «Схід СОС», де вона продовжує працювати координаторкою напрямку «Відбудова». І була вражена, як оживали очі старих, коли у цих нехитрих тістечках вони побачили прояв турботи та зацікавленості саме до них. 

«Ви просто уявіть, що вони прожили ціле життя, від якого не залишилося нічого. Ні згадок людей, що були поруч, ні хатинки з образами, ні навіть фотокарток, бо хто ж брав ті світлини, коли тягли на ношах під обстрілами. Часто від життя наших підопічних залишається просто риска на табличці  - між датою народження та смерті, - емоційно каже пані Ольга. - Тому так важливо дивитися в очі старих, розпитувати про їхні історії, нагадувати їм, що вони не доживають, а живуть. І вони є для нас усіх — окремих людей та держави в цілому». 

Розповідати про конкретні долі літніх чоловіків та жінок пані Ольга не хоче. Каже, «Схід СОС» часто записує їхні розповіді та викладає на своєму сайті. Також воліє не рефлексувати, чому ці люди опинилися в таких обставинах, хоча геть не усі вони самотні. Вона хоче просто допомагати. 

 «Ми переймаємося долею культурної спадщини, коли йдеться про будівлі чи книги. Але ці старі — теж наша культурна спадщина, носії традицій, знань та спогадів. І ми не можемо, прикриваючись гострими проблемами війни, просто покинути таких людей напризволяще. Бо воїни на передовій б’ються не заради самої війни, як роблять агресори. Наші захищають зокрема й таких старих. І про них ми просто зобов’язані піклуватися», - впевнена пані Ольга. 

Черга з зацікавлених громад? 

 Координатор напрямку «Відбудова» Євген Голованевський згадує, що перший такий заклад «Схід СОС» допоміг створити ще на початку літа 2022 року — саме на Франківщині. Опинившись перед фактом неймовірної складності влаштування евакуйованих маломобільних людей на постійне місце проживання, активісти вирішили спробувати використати ресурс територіальних центрів соціального обслуговування, які існують у кожній громаді. 

 «Але не усі громади мають місця для проживання своїх мешканців, які потребують такої послуги. Десь допомога надається тільки вдома, а приміщення терцентру пристосовано хіба що для проведення консультацій чи видання гуманітарної допомоги, - розповідає Євген. - А коли в громаді з’являється людина, котра потребує постійного піклування у стаціонарному закладі, її, за домовленістю та певну оплату, везуть в заклад іншої громади, де такі приміщення є». 

Тому «Схід СОС» шукав громади, які мають фінансову спроможність та бажання утримувати подібний заклад, навіть якщо його до цього там не було. Для переобладнання частіше за все пропонувалися колишні лікарняні приміщення, які після капітального ремонту та наповнення необхідними меблями та технікою, передавали на баланс громади. Відповідно, подальше фінансування (оплата роботи працівників, комунальні послуги, утримання та лікування людей, що там проживають) покладалося на громаду. 

 «Усі ці домовленості ми обговорюємо одразу. Бо люди мають оцінити власну спроможність, зацікавленість та перспективи. І умови насправді доволі вигідні -  цими приміщеннями громада може користуватися ще кілька десятків років. Використовуючи зокрема й для надання послуг підтримки для своїх мешканців, - пояснює пан Євген механізм зацікавлення громад. - У нас було немало громадських організацій, котрі просили допомогти їм з облаштуванням таких закладів, але ми розуміємо, що вони не мають сталого фінансування. Тому використання саме державної складової — на цей момент правильний вибір». 

 Попри те, що, на жаль, така категорія громадян не вважається привабливою ні з політичного, ні фінансового погляду, в Україні знайшлося немало громад, де відгукнулися саме на таке співробітництво. Бо, якщо заглиблюватися у проблему, можна побачити, що інші варіанти не виглядають більше реалістичними: будування нових геріатричних центрів доволі вартісне, і навіть для того, щоб переобладнати та зробити більш комфортним ті заклади, що вже існують, потрібні великі кошти та немала бюрократична тяганина. 

 «Ми маємо вже 8 таких центрів, що вже працюють. Нещодавно відкрили на Вінниччині спеціалізований центр, де проживають люди з проблемами з ментальним здоров’ям. Їх та їхніх опікунів взагалі майже неможливо кудись заселити після евакуації, бо вони потребують певних умов, які навряд чи можна забезпечити, наприклад, у гуртожитку чи іншому місці тимчасового проживання переселенців, - каже пан Євген. -  В планах відкриття ще кількох закладів для утримання маломобільних переселенців, і можемо сказати, що маємо на розгляді навіть чергу з громад, котрі хотіли б взяти участь в цьому проєкті».

Але бувають і виключення з таких позитивних прикладів. Не так давно розгорівся конфлікт у громаді Нересниця на Закарпатті, де спочатку погодилися на ремонт приміщення старої сільської лікарні коштом донорів. БФ «Схід СОС» використав 7 мільйонів гривень на ремонт та облаштування центру, а коли туди мали заїхати 36 маломобільних переселенців, виявилося, що у Нересниці не бажають виконувати свою частину домовленостей. 

Шляхом перемовин на різних рівнях нарешті домовилися, але, на жаль, не про житло для старих та немічних і не коштом громади, що приймає. До відремонтованого приміщення релокували інтернат з Покровська, що на Донеччині — з вихованцями, які мають важкі вади здоров’я, переїхали працівники і... кошти з бюджету Покровська. 

Звісно, працівники «Схід СОС» не допустили, щоб переселенці, які мали б рятуватися від біди та війни у тихому і заможному селу на Закарпатті, залишилися просто на вокзалі. Їх розподілили по різних державних геріатричних закладах, хоча об’єктивно місць там залишається дуже мало. Тому очевидно, що ініціатива фонду — надважлива та дуже вчасна. Бо поки неповоротка державна машина тільки починає працювати над тим, щоб ця «біла пляма» нарешті мала потрібні рішення, тисячам людей треба десь жити. 

Дах, пралки та... картини для малювання 

 Ірина Серченко — менеджер проєкту «Відбудова». Саме вона знає, скільки часу, сил та коштів йде на те, щоб занедбаний будинок став затишним домом для кілька десятків людей, яким не пощастило опинитися в епіцентрі війни.  

«Зазвичай нам під проєкт виділяють стару будівлю, яка років 10-15 простояла без експлуатації. Ми маємо підлогу, стіни, у кращому випадку ще дах. Іноді, коли була якась можливість, в деяких приміщеннях поміняні вікна, але це «приємний бонус», зазвичай це просто коробка, в якій після складання дефектного акту ми змінюємо всі інженерні мережі: заводимо нові труби на опалення, воду, каналізацію, ставимо котли, проводимо нову електрику, встановлюємо пожежну сигналізацію», - пояснює пані Ірина, яка саме у цей момент оглядає новий об’єкт, що має шанс стати центром для маломобільних переселенців. 

Після кропіткої роботи у цих будинках-привидах з’являються гарні, світлі, великі та просторі приміщення з якісним ремонтом. Облаштовуються технічні приміщення: залежно від кількості мешканців, встановлюються кухні з побутовим або промисловим обладнанням, великі пральні кімнати з пралками та сушарками, інколи навіть з прасувальним катком — бо випрасувати таку кількість постільної білизни вручну працівникам буде важко. 

 «Але все ж намагаємося зробити, щоб було трішки й про дім. Наприклад, ставимо окремі пральні машинки, де людина може за бажанням прати собі якісь речі окремо. Або закуповуємо різні засоби для творчості — картини за номерами, вишивки», - каже пані Ірина про речі, які здаються навіть неочікуваними у переліку з рушників, столового приладдя чи крісел колісних. 

 Бо в таких закладах опіки все ж намагаються відійти від звичної, але не дуже людяної практики державних інституцій, які, на жаль, більше нагадують місця несвободи, ніж притулки, де турбуються про людей. Працівники «Схід СОС» продовжують бути на зв’язку навіть після закінчення ремонтів та заселення новими мешканцями. По-перше, це про відповідальність та контроль, а по-друге — про ту саму турботу. До речі, усі переселенці, котрих ще з 2022 року поселили у шелтери, до яких приклали руку активісти «Схід СОС», можуть перебувати там, доки матимуть у цьому необхідність. 

 «Громади, де ми створили такі центри, часто звертаються до нас за допомогою і після закінчення проєкту, - зізнається пані Ірина. -  Можливо, десь не вистачило каталок чи крісел, комусь потрібні дрова для котла. Звісно, для підтримки цих закладів ми можемо використовувати й інші наші проєкти з гуманітарної допомоги. Бо справа спільна — допомога людям».